Описание
Всі музиканти так чи інакше надихаються – крім всього іншого – музикою минулого. Хто недавнього, хто далекого. Більшість київських музикантів за натхненням зверталась до англо-американської рок-музики 1970-80-х. Олександр Юрченко (цимбали, електричний смичковий бас), Іван Москаленко (бас-гітара, ритм-машина, електричний смичковий бас), Леонід Белей (акордеон) і Ольга „Птіца” Гориніна (вокал) дивилися ж набагато далі – аж у середньовіччя.
Обох міні-альбомів групи – „Ярн” (1992) і „Вербное воскресенье” (1993) – торкнулася нова хвиля, але домінуючим настроєм на них є не свято невротичної неслухняності, а туга вічної осені. Холодним вогнем палають на них багаття Нового Середньовіччя. Домінують цимбали, мелодійний бас і барабан, який відбиває ритм, запозичений чи то в пісні солдатів-найманців, чи то в жалобному канті про нещастя чуми. Жіночий спів приглушено, він лунає ніби взагалі окремо від музики. Скоро подібного штибу пісні стали вироблятися в Європі у великій кількості, вони почали асоціюватися із субкультурою нових – відносно до старих IV-V ст. – ґотів. Проте на початку 1990-х ще існував простір, вільний від штампів, і в межах якого навіть серйозність не виглядала кумедною. Як спеціальний гість у записах брав участь Євген Таран.
Впродовж 1993-1994 рр. учасники Ярну також виступили в якості акомпануючого складу Фоми (майбутнього вокаліста Мандрів) на трьох збірках пісень останнього, а Юрченко записав свою Симфонію №1 „Лічи до ста”. Зіграна на саморобному струнному інструменті, вона звучить як щось середнє між творами американських композиторів-мінімалістів і японських рок-імпровізаторів: кілька шарів музики, рухаючись хвилеподібно, накладаються один на інший, переплітаються й утворюють глибоку перспективу: брязкіт, луна і погойдування на звуках, які, здається, не стільки зіграні, записані і почуті, скільки уявлені.
